Пошта
Головне управління юстиції у Чернівецькій області
Управління пенсійного фонду
Газета „Час”
  Подіум її життя

Жінка у сучасному суспільстві – її радощі і печалі, сумніви і розчарування, пізнання себе і пошуки сенсу життя, прагнення гармонії в усьому – у жіночому проекті, де жінка-журналіст спілкується із жінкою-героїнею програми. Науковий коментар проблем, що обговорюються, дає психолог після програми. Мета програми – допомогти нашим сучасницям знайти своє місце в бурхливому сьогоденні, не втратити свого «я» у побутових негараздах. Родзинкою передачі є участь у ній художника та психолога.
Психолог протягом передачі висловлює свою неупереджену думку, а художник створює асоціативний портрет героїні передачі.
Програма "Подіум її життя» - це не лише зустріч з цікавою особистістю, котра щиро й відверто розповідає про себе, розмірковує про призначення жінки на землі, це також можливість телеглядачів по-іншому подивитися на світ, зрозуміти себе, стати впевненішими, відчути радість життя.
Автор - В.Бондар.
Кожна з нас має свій подіум.
І йде по ньому, як вміє.
Одна – впевнено крокує на високих підборах з гордо піднятою головою.
Інша – згорбившись під тягарем щоденних турбот.
Третя – виклично виблискуючи діамантами , загорнувши оголені плечі у розкішне хутро.
А ще інша – ніяково озираючись, намагаючись заховати від сторонніх очей благенький одяг.
Ми всі різні. Впевнені і не дуже, веселі і сумні, втомлені та енергійні, вродливі та елегантні, безтурботні і заклопотані. Сильні і слабкі.
Різні. Та об’єднує всіх одне – кожна прагне бути щасливою. І щоб її помітили на цьому (дуже часто – безжалісному) життєвому подіумі.
Як і героїні передачі «Подіум її життя».

Валентина Іванівна Бабилюлько
Вона не уявляє свого життя без книги і Слова. Ще 6-річною дівчинкою розповідала напам’ять «Катерину» Тараса Шевченка – «Кобзаря» читав онуці дідусь.
Батьки навчили любити рідне слово, рідну пісню, землю, на якій народилася, шанувати людей.
Вона вдячна долі, що підказала, який саме шлях обрати у житті.
Зізнається, що ніколи не мріяла про кар’єру, просто чесно, сумлінно, з душею виконувала свої обов’язки, де б не працювала. Бо любить справу, якій присвячує всі свої дні. І повторює за поетом «Я кожен день іду на звіт…»
Вона вміє бути вимогливою (передусім, до себе), відповідальною і діловою. Вміє працювати й організовувати інших на досягнення спільної мети. Розуміє людей. Закохана у поезію. Відчуває красу навколишнього світу, багатство людської душі, неповторність кожної миті.
Директор департаменту видавничої справи та преси Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Заслужений журналіст України Валентина Іванівна Бабилюлько.

Ольга Миколаївна Корж
Вона не вважає себе якоюсь особливою. Просто живе так, як підказує совість. І як вчить Життя. Бо переконана: людина народжується з любові і живе для любові.
В її великому материнському серці цієї жертовної любові вистачає на всіх. Не лише на рідних (по крові) 4 дітей. Зізнається, що кожна з 25 – Її дитина. Ця жінка – справжня Мадонна ХХ1 століття, мама, котра віддає тепло свого серця щомиті.
Педагог за основним фахом, вона вміє робити все – впевнено тримати кермо авто, будувати, малювати, вишивати, готувати… А основне – любити. Тих, кому так потрібна її любов.
Мати вихователь дитячого будинку сімейного типу з Кіцманського району, що на Буковині, Ольга Миколаївна Корж.

Марія Євгенівна Миколайчук
Її народили буковинська земля, мудрі батьки і… пісня. Вона змалку одягала неповторні буковинські строї і купалася досхочу в мелодіях рідної Буковини.
«Кажуть люди, що щаслива…» - такої пісні навчив її тато. І вона – щаслива. Найголовнішою подією свого життя вважає зустріч і життя з Ним. Вони були разом завжди – в радості і в горі, в хворобах і печалях. Він і зараз поруч з Нею, своєю Марічкою. В її піснях, які співає для нього (він їх так любив). У своїх спогадах (він там молодий і красивий). Вона продовжує нескінченну розмову з ним (він завжди був і залишається порадником). Єдиним. В усьому. Вони разом ходять стежками рідної Буковини, разом, як і в тому житті, зустрічають гостей, тішаться успіхам інших. Вона живе ним. Це її не хрест, це її покликання, дароване Всевишнім.
Народна артистка України Марія Євгенівна Миколайчук.

Людмила Іванівна Пахолка
Вона належить до особливих жінок, гарних не лише зовні, а тією світлою і чистою внутрішньою красою душі.
Ще змалку пізнала науку любові через співчуття, співпереживання і драму власного життя. Зло, яке гримасувало біля її ніг, не змогло ввійти в душу. Вона залишилась такою ж відкритою для добра.
Життя навчило втілювати у реальність свідомо поставлену мету, не зважаючи на всю підступність важких життєвих обставин. Вона звикла віддавати те, що має в душі. Переконана, що лікар – це не лише професія, це призначення, доля, місія. Завідувачка одного із найскладніших відділень Чернівецького обласного клінічного онкологічного диспансеру, головний консультант, спеціаліст вищої категорії в галузі променевої діагностики та терапії, автор більш двадцяти наукових праць, лауреат премії імені Володимира Залозецького Людмила Іванівна Пахолка.

Христя Венгринюк
Її (а точніше – її книги) дехто не розуміє (чи не хоче зрозуміти).
Вона ж розуміє всіх (принаймні – намагається).
Мудра, надзвичайно серйозна і доросла у своїх книгах, вона – життєрадісна, добра дитинно-безпосередня в житті. З нею цікаво. З нею складно і легко водночас.
Вона – щоразу інша, непередбачувана, відверта, екстравагантна, смілива. Тендітністю душі схожа на перші весняні квіти – їх також чекаєш з нетерпінням і радієш щиро, від усієї душі.
Критики порівнюють її творчість з Маркесом чи Едгаром По. Вона не погоджується. Переконана – це ЇЇ творчість, її душа, її сприйняття світу. Все, що відчуває, прагне перенести на папір. Вже народила 5 збірок.
Молода чернівецька письменниця Христя Венгринюк.

Марія Олексіївна Корсун
Її називають сонячною жінкою. Її щира усмішка гріє серця, її справи подивовують своїм розмаїттям, а Божі обдарування проростають красою у витворах рукотворних, в духовних скарбницях.
Вона вміє все. Малювати і вишивати, ліпити з глини, ткати, в’язати, писати вірші і співати. Та найбільший її дар – це вміння любити. Саме Любов до життя, людей, оточуючого світу і народжує в її щедрій душі оте світло.
Вчитель-методист, голова районного методоб’єднанння вчителів трудового навчання, відмінник освіти України, лауреат премій імені Омеляна Поповича, Юрія Федьковича, поетеса, член клубу творчої інтелігенції «Німчич», майстер народної творчості, лауреат багатьох Міжнародних фестивалів, координатор районного соціального проекту «Калинові обереги»… Мати-героїня.
Марія Олексіївна Корсун із села Іспас Вижницького району Чернівецької області.

Тетяна Мунтян
Вона з тих, хто вміє бути першим. В усьому – не лише у спорті. Перемагати навчило життя. Переконана: бути першою – це значить бути кращою. І знає: бути першою – важко. Треба забути про себе, працювати до знемоги – і йти до мети.
Цю вродливу жінку випробування супроводжують все життя. Доля перевіряє і разом з тим - дарує сили, щоб не просто пережити, а подолати, підкорити і перемогти. Ніхто ніколи не бачив її слабкою. Завжди – впевненою, усміхненою, енергійною. Бути такою навчив її батько, який ще в дитинстві зробив доньці щеплення проти вірусу слави.
Загострене почуття справедливості, постійне прагнення нового, невтомна робота над собою, зневага до ліні душі, вміння бачити навколо себе інших, вміння прощати і переконання, що все в житті має свій сенс. Це її бачення власного призначення на землі.
Вона вважає, що людину для чогось обирає Всесвіт. І намагається виконувати свою місію.
Заслужений майстер спорту, фіналістка Олімпійських ігор, нагороджена орденом «За заслуги III ступеня», дворазова чемпіонка світу зі стрільби з лука, чемпіонка Європи, неодноразова рекордсменка світу, тренер національної жіночої збірної зі стрільби з лука Тетяна Мунтян.

Надія Денисівна Бабич
Ще школяркою вона марила медициною. Вже кілька десятиліть лікує Словом – виваженим, щирим, добрим.
Слово – її фах. І, очевидно вже зі «стажу» - її покликання. Зізнається, що має щастя-нещастя вислуховувати людей про їх біль. Може, тому що сама надто гостро фізично і морально відчуває те, що робить боляче людині, тварині і навіть рослині.
Кандидат філологічних наук, професор, викладач кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Автор близько 200 наукових та науково-методичних праць, автор і ведуча радіо- і телепередач. Надзвичайно шляхетна людина. Мудра дружина, мати, бабуся. Жінка, котра сама зробила себе. Надія Денисівна Бабич.

Катерина Міщенко
Вона з тих, хто бачить зорі у калюжах, хто помічає зламану гілочку і розуміє вранішню мову птахів. Вона ввібрала у себе щемливу ніжність жінок світу всіх часів і намагається їх почуття перепустити через своє серце і душу.
Незглибинне джерело натхнення знайшла ще дівчинкою на рідній Київщині у розповідях рідних, у навколишній красі, у перших враженнях від, тоді ще незнаного, світу. І де б, і ким би не була – студенткою філологічного факультету Київського університету, вчителькою у школі, кореспондентом в редакції газети, редактором – Жінкою з великої літери, котра прагне допомогти своїм посестрам зрозуміти себе і разом з ними шукає (і знаходить) себе.
«Улітку, в кінці зорепаду» вона мріє про перший весняний грім. Через «профіль сльози» помічає (і тішиться з того), як «закинуті ходулі проростають молодими вербичками».
Вона знає, що в «завії медів» жодній з нас не розминутися зі своїм щастям.
Зізнається, що «Поезія – одяг моєї душі. Улюблений – клаптиками». Вона іде по межі назустріч людям. Її туга росою спадає на волошкові луги і , випаровуючись цілющою веселкою, ще раз натякає нам, що цей незбагненний – такий жорстокий і такий прекрасний – варто відчути.
І застерігає : ніколи нічого не варте життя навиворіт. Вона каже, що вірші їй нашіптує хтось Вищий та Мудріший.
Вона ходить тими ж вулицями, що і кожна з нас – член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників, поетеса Катерина Міщенко.

Марина Петрівна Коняк
Вона належить до людей, які не сприймають слова «не можу». Вона ХОЧЕ пізнавати світ, ХОЧЕ дарувати людям радість, ХОЧЕ бути щасливою. І сама творить свої дні.
Всевишній дарує нам долю. Та людина не повинна бути пасивною Не нарікаючи, не скиглячи, не замикаючись у своєму світі, вона вміє бачити дні сонячними (і в дощову погоду), вміє посміхатися (коли душа вмивається сльозами), вміє боротися за своє щастя.
Одержима своєю справою, закохана у природу і все живе, невгамовна, ініціативна, ділова. Вона знає кожну стежину у Карпатах, сміливо піднімається в гору, пірнає в морські глибини, спускається в печери. Зініційовує несподівані (і такі потрібні всім) екологічні проекти. Вболіває за тих, кому важко. Лікує словом, порадою, справою.
Голова Чернівецького обласного громадського екологічного об`єднання «Буквиця», голова екологічної громадської ради при Чернівецькій державній екологічній інспекції. Стильна, елегантна жінка, сильна особистість Марина Петрівна Коняк.

Валентина Петрівна Мацерук
Вона не могла не стати журналісткою – батьки працювали у редакції районної газети. Змалку відчула красу і силу слова , усвідомила призначення журналіста. І залишається вірною своїм переконанням ось уже не одне десятиліття, де б не працювала – в університетській багатотиражці чи в обласній газеті. Її публікації цінують колеги, чекають читачі. Їй сповідуються герої статей і вважають її рідною людиною. Вона вміє жити радощами і болями інших, відчуває кожну людину і прагне допомагати. Всім, хто цього потребує.
Вона вміє бути сильною. Разом із сином дала друге життя творам чоловіка Григора. Для друзів і колег вона – як ковток свіжого повітря – завжди щира, доброзичлива, життєрадісна.
Член Національної спілки журналістів України, лауреат премії НСЖУ «Золоте перо», «Відмінник освіти України», оглядач Чернівецької обласної громадсько-політичної газети «Буковина» Валентина Петрівна Мацерук.

Ольга Іванівна Савченко-Гнатюк
Вона не просто живе серед краси і вміє її помічати. Вона прагне творити цю красу і добро. Для інших. Щохвилини. Так вчили її батьки. З такими життєвими переконаннями завжди жили її бабусі, тітки, дідусі. Вся велика родина.
Вона зізнається, що її живить незглибинне джерело мудрості її роду і народу. Краса рідного слова. Мелодійність української пісні. Щирість дитячих оченят.
Школяркою чомусь мріяла працювати в аптеці. Але Доля підказала правильний вибір. Вивчилась на педагога – у вузі і серед мудрих її земляків. Працювала в Оршівському дитячому будинку, нині – логопед Кіцманського дошкільного навчального закладу. Це – за фахом. А за покликанням – митець. Її слово – соковите, настояне на досвіді всіх поколінь Моргочів. Її книги знають і діти , і дорослі.
Вона не вміє бути пасивною. Бо її живить вічне ДЖЕРЕЛО.
Педагог, письменниця і просто мудра жінка Ольга Іванівна Савченко-Гнатюк з міста Кіцмань, що на Буковині.

Світлана Крачило
Їй ніколи не буває нудно на самоті, як і будь-якій самодостатній людині.
Свою долю вибрала сама – ще 5-річною дівчинкою наполягла, щоб батьки відвели в художню школу, хоча мріяла бути океанологом. Викладачі бачили в ній талановитого живописця, вона ж віддала перевагу дизайну.
Переконана – не можна створювати зовнішню красу, якщо відсутня внутрішня. Вважає, щоб стати модельєром, необхідно мати широкий життєвий кругозір і нетиповий погляд на речі. Вона може бути художником, фотографом, хореографом, режисером-постановником. В одному із своїх шоу перевтілилася в ластівку – провісницю весни, провісницю всього нового. Працює одержимо. Мріє створити свою школу мистецтв.
Наполегливо долає крок за кроком до мети, яку поставила перед собою. Закінчила з відзнакою Академію декоративно-прикладного та промислового мистецтва імені Мухіної, учасник Національного фіналу міжнародного конкурсу « smirnoff fashion awards» ( Москва), призер міжнародного конкурсу «Адміралтейська гла» ( Санкт-Петербург), призер конкурсу грантів «музи Санкт-Петербурга», багаторазовий учасник фестивалю «Майстер-клас» ( Санкт-Петербург), автор багатьох колекцій моди, керівник модельної агенції «Рута», стиліст італійської фірми «Лаура», дизайнер моди з Чернівців Світлана Крачило.

Світлана Шевченко
Її світ – особливий. Добрий і чистий. В ньому квіти мають обличчя і душу, а люди – щирі і відверті.
Вона зізнається, що любить бути щасливою. Але ще не пізнала до кінця щастя. Воно у неї схоже на її квіти, дітей і перший дотик олівця до паперу вранішньої пори…
Малює змалку, малює щодня й іншої долі не може уявити. Живе, як відчуває, - душею, довірливо і чесно. Вважає, що професія художника вимагає щоденної праці і мужності.
Народилась у Краснодарському краї, але всім єством поріднилася з Буковиною. Закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва за спеціальністю одяг та художня вишивка. В Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова отримала диплом художника-графіка.У Свердловську закінчила Всесоюзні курси художників-постановників народних театрів.
Ніколи не зупиняється на досягнутому. Прагне постійно вдосконалюватися. З тих невгамовних оптимістів, котрим спокій тільки сниться. Активна учасниця міських, обласних, всеукраїнських та всесоюзних виставок ( пастельна графіка). Працює з різними видавництвами, створює афіші , костюми, сценографію для театрів, дизайнерські розробки одягу для фабрик, сценічних костюмів для естрадних співаків, дизайн інтер’єрів, авторські вітражі, фрескові настінні розписи. Зараз активно займається створенням Чернівецького осередка спілки дизайнерів України.
Її роботи знають в Україні, Росії, Молдові, Ізраїлі, Англії Голландії, Німеччині, США. Майже 15 років присвятила педагогічній діяльності. Каже, що вміє працювати, а відпочивати ще треба навчитися. Поєднує у собі ніжну жіночність та мужню працелюбність. Чимось схожа на квіти , в які закохана, така ж приваблива, але так, як і її улюбленці, вміє протистояти життєвому вітрові і холоду.
Художник з Чернівців Світлана Шевченко.

Єлизавета Михайлівна Цибуляк–Пушко
Вона – тендітна й елегантна, чарівна і вишукана. І разом з тим - сильна і принципова, вимоглива і рішуча. Вона переконана: мало прагнути до мети – її треба досягати. І перешкоди, які щедро дарує доля, лише своєрідний стимул для розвитку. Головне вірити в себе і кожну справу доводити до кінця.
Бути послідовною, наполегливою, не боятися труднощів і постійно працювати над собою її навчила мама, земляки із мальовничого села Кам’янка Глибоцького району, її вчителі , і ЖИТТЯ. Мріяла бути артисткою, але вибрала важчий шлях – фінансиста. Успішно закінчила Чернівецький фінансовий технікум, економічний факультет ЧДУ та академію державного управління при Президентові України.
Працювала в НАСК «Оранта», КРУ Чернівецької області та Головку, Рахунковій палаті України, представництві Президента в Криму. Від липня 2006 року очолює Головне фінансове управління Чернівецької області. Журналісти її називають «маленькою господинею великих грошей».
Всі звикли бачити її зосередженою, спокійною, рішучою – справжньою діловою пані. Вона ж вміє бути зовсім іншою – ліричною та романтичною, закоханою в квіти і поезію. І відчайдушною, І безстрашною.
Кавалер ордена княгині Ольги III ступеня, Фінансист з великої літери Єлизавета Михайлівна Цибуляк–Пушко.

ГАЛИНА ПУПЧЕНКО
Вона з тих людей, котрі переконані, що мріяти потрібно завжди. Хто вміє мріяти, хто вірить у свої мрії, той обов’язково досягає мети.
Свою, найзаповітнішу, мрію вона зуміла втілити у життя. Стала артисткою балету. Тендітна дівчинка з міста Золотоноші Черкаської області танцювала змалку. Скрізь і завжди. . Іншого життя не уявляла. Її лякали труднощами цієї професії, а вона – танцювала. З посмішкою на вродливому обличчі, пересилюючи втому, але з переконанням, що вийде на велику сцену. І робила наполегливі і впевнені кроки для цього. Спочатку навчання в училищі культури у місті Каневі. Здібну студентку помітили ще тоді. А вона – прагнула досконалості. 3 роки шліфувала свою майстерність у Любліні ( Польща) в Університеті Марії Кюрі-Складовської. Отримала міжнародний диплом з відзнакою.
Чверть віку на сценах театрів України реалізовувала мрію всього свого життя. Працювала у Чернігівському та Волинському музично-драматичних театрах, Миколаївському театрі драми та музичної комедії, Чернівецькому музично-драматичному театрі. Створено десятки ролей . І кожна – Її.
Працювала невтомно, самовіддано, одержимо. І коли раптом дало збій серце і лікарі заборонили займатись балетом, вона сказала собі: «Я все-одно танцюватиму!». І продовжувала жити балетом. Своєю мрією, яка стала життям.
Вже 12 років передає свою любов до цього високого мистецтва молодим. Виступи дитячого театру танцю Арабеск», який створений при обласному центрі естетичного виховання «Юність Буковини», чекають всі. І не перестають захоплюватися вишуканої елегантністю юних танцівниць – її учениць. Колективу присвоєно звання зразковий. І кожного разу, коли її вихованки виходять на сцену, вона відчуває себе серед них. Артистка балету, керівник зразкового художнього колективу «Арабеск» з Чернівців ГАЛИНА ПУПЧЕНКО.

Любов Миколаївна Тарангул
Вона переконана: все, що відбувається в її житті – дарунок долі.
Народилася на Івано- Франківщині в родині мудрих людей, котрі не були за фахом педагогами, але вчили доньку бути доброю і щедрою душею. Університети життя проходила в затишній оселі дідуся і бабусі – тут формувався її характер.
Педагогіку вибрала не випадково – підказало серце. Вважає: самого лише вчительського досвіду замало. Повинні домінувати, насамперед, любов до кожної дитини, прагнення її зрозуміти , допомогти знайти себе.
Під час навчання в Чернівецькому педагогічному училищі, пізніше – в університеті, працюючи вчителем на Путильщині, директором обласного центру естетичного виховання «Юність Буковини», начальником обласного управління освіти і науки, інших посадах звикла брати на себе відповідальність, не боятись приймати рішення і за будь-якою проблемою бачити людину.
Ніколи не прагнула зробити кар’єру. Просто працювала і працює самовіддано , на совість, усвідомлюючи: людина відповідає за кожен свій крок у житті. Жартує – у житті не може бути чернетки, потрібно одразу писати свої дні, вчинки, слова на чистовик.
Маючи невгамовний характер людини-піонера, звикла відкривати нове, бути в постійному пошуку не заради слави чи визнання – заради ідеї.
Нагороджена престижною обласною премією імені Омеляна Поповича, «Заслужений працівник освіти України», вона найвищою оцінкою своєї діяльності вважає щасливі очі дітей.
Вона вміє бути зібраною, вимогливою, послідовною, наполегливою і разом з тим чуйною, доброю, товариською. І ніколи не нарікає на долю, лиш дякує їй за все. По-жіночому ніжна, елегантна, вродлива вона є сильною особистістю, котра, приймаючи дарунки долі, творить її сама. Педагог за фахом і покликанням, начальник Чернівецької філії інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України в Чернівецькій області Любов Миколаївна Тарангул з Чернівців.

ВІРА КИТАЙГОРОДСЬКА
«Перший вірш – се ніби перший вдих…» Так починається один з її віршів. І справді – вона почала писати з першим подихом, а, можливо, ще й раніше. Бо її поезія – це думки всього її славного роду – творчих, гарних і щедрих душею людей. Її устами небайдужої поетеси промовляє її мама – майстриня народної творчості Вікторія Андріївна, тато – столяр-будівельник Микита Костянтинович, бабусі і дідусі, тітки і вуйки.
Її виколисала виноградна колиска у рідних НагОрянах, у маминих килимах вона знайшла серед сотень узорів вічний безконечник, навчилася бачити сонце вночі і ловити невловимий вітер.
Ще першокласницею написала вірш, який і досі зберігається в родині. Свою долю не вибирала, це вона, доля поетеси, вибрала її. Ще навчаючись на філологічному факультеті Чернівецького національного університету редагувала факультетську стіннівку. Журналістський фах обрала не випадково – має характер бійця за справедливість. Працювала в газетах «Будівельник Буковини», Джерела Буковини», «Молодий буковинець».З 1997 року –головний редактор «Буковинського віча» та газети для дітей «Дзвіночок» - з 2003 року.
Вона належить до тих одержимих людей, котрі щодня трудяться на нелегкій ниві духовності, щоб не згубилась та золота нить. В неї стільки творчих задумів, стільки ідей, стільки роботи! Вона сумлінна робітниця кузні Івана Франка.
Поет, публіцист, прозаїк, критик, редактор, громадська діячка, член Національної спілки письменників України, лауреат обласної літературної премії імені Дмитра Загула та літературно-мистецької імені Сидора Воробкевича ВІРА КИТАЙГОРОДСЬКА з Чернівців.

Галина Володимирівна Синютка
Вона знає, що таке щастя. Пізнала його ще маленькою дівчинкою в рідному селі Окопи, що в Борщівському районі на мальовничій Тернопільщині. ЇЇ щастя дивиться на світ очима її внука Ромчика, котрого донька назвала на честь батька Романа, що загинув. Її щастя говорить спокійним голосом мама Катерини – вічної трудівниці, котра своїми натрудженими руками вміє творити красу. Її щастя віддзеркалюється у мудрих порадах тата Володимира, сільського філософа.
Вона живе з оголеною душею, та біль вважає випробуванням. Своєю несамовитою енергетикою перефарбовує сіру реальність. Уникає спокус суєтних буднів, постійно повертаючись до власного єства.
Вона вивчає ілюзорних характер світу кожної миті, скрізь, але не для того, щоб звільнитись від нього – щоб зрозуміти. Цей світ і себе, передусім.
Працюючи за кордоном, далеко від рідної землі і рідних сердець, стоїть осібно, але не вважає себе самотньою. Бо відчуває себе часточкою українською землі, бо мріє, сумує , радіє і плаче правдиво, так, як це робили всі жінки її роду. Сильні в своїй слабкості, мудрі в своїй дитинній наївності, щасливі в своїй вічній печалі.
Нею керує жага абсолюту та оптимістична домінанта. Вона беззахисна перед химерністю і жорстокістю світу, але вміє знайти радість в усьому. Бо небайдужа до іншої душі. Бо кожен день вважає своїм. Бо має заради кого жити. Бо в її світі – світі Жінки з великої літери – всі : мама, тато, доньки, внук, сестра – дивлять на світ мудрими очима чесних людей.
Вона не соромиться зізнаватися, що важко трудиться в наймах. Знає - заради кого. Головне, що її витончена душа не запродана і не спалена у вогні байдужого сьогодення.Що є світло, яке зігріває і вказує шлях у тунелю.

Дарія Онуфріївна Іванчук-Понур
Вона дякує Всевишньому, що народилася саме у такій родині – родині правдивих українців Онуфрія та Анастасії Іванчуків, працьовитих і чесних, гарних душею і шляхетних у своїй селянській простоті. Там, у рідних Іллінцях Снятинського району Івано-Франківської області, вона ще дівчинкою зрозуміла, ЩО є найважливішим у житті.
Вона вдячна долі, що поєднала її життя з чудовою людиною – Василем Понуром, котрий , пройшовши жахіття сталінських таборів, залишився світлим душею і творив впродовж всього життя добро і віддавав своє серце дітям. І навчив її бути сильною.
Вона щаслива, що Бог дав їй можливість реалізуватися як матері і бабусі. І є для своїх трьох дітей та трьох онуків Вчителькою з великої літери – доброю і вимогливою водночас.І авторитетом в усьому.
Вона не рахує свої роки – молода душею. І пишається, що 35 з них віддала педагогічній діяльності.
Не звикла сидіти без діла. Не звикла бути байдужою. З 1991 року активна членкиня Чернівецького обласного осередку Союзу українок, бо душа болить не лише за свою сім’ю – Україну вважає своєю родиною.
Правдива українка Дарія Онуфріївна Іванчук-Понур з Чернівців.

Олександра Ярославівна Губчин
Вона належить до особливих людей – одержимих у своєму ставленні до людей, родини, роботи. Не байдужих і відчайдушних. Саме такою її змалку виховували батьки, бабусі і дідики, тітки і – велика і гарна українська родина, де в найбільшому пошанівку були народні традиції, шана до предків, де всі гордилися один одним, нікого не зневажали і завжди підтримували. Вона і досі пам’ятає слова дідика, що найголовніше для кожної людини – чесність, порядність і працьовитість.
Все життя прагнула пізнавати світ і себе у ньому. Мабуть, тому, пропрацювавши багато років хіміком, у 40 років вирішила отримати ще одну освіту – стала психологом.
Переконана, що світ тримається на Любові і намагається щохвилини плекати її у своїй душі, дарувати оточуючим. Прагне нести людям добро і мріє залишити добру пам'ять нащадкам.
Їй, невгамовній, енергійній, імпонують погляди Григорія Сковороди: «Для того, аби виміряти небо і землю, спершу маємо виміряти самих себе, шлях до пізнання істини лежить через самопізнання».
Вона позиціонує себе як правдиву українку, активно будує Свою державу (починаючи з власної сім’ї), встигає все, бо переконана, що саме від української жінки залежить майбутнє України.
Практичний психолог вищої категорії, член Української асоціації транзакційного аналізу, голова Чернівецького обласного осередку Всеукраїнської асоціації жінок «Славія» Олександра Ярославівна Губчин.

Наталія Анатоліївна Куконіна
Вона вміє відкривати своє серце для усіх. Наче вікно в безмежний добрий і сонячний світ. Світ, де живе казка. Різнокольорова, яскрава, весела. Казка з її дитинства. Ще 5-річною дівчинкою вона відчула, ким буде у майбутньому – перекладачем, казкаркою і доброю феєю для тих, хто поруч.
Вона вміє поєднувати надзвичайну серйозність та відповідальність (без них не стала б науковцем) з романтичним, майже нереальним відчуттям краси, вмінням бачити у сірих буднях свято і творити його. Не лише собі і своїм рідним, а й усім, особливо тим, хто обділений цією радістю.
Її душа відкрита для щастя. Мабуть, тому доля й подарувала їй це щастя. Чоловіка, котрий сприймає світ так, як і вона , захоплено і щиро, котрий дивиться , як казав поет, в одному напрямку з нею. Трьох синів, котрі, виховані на її теплих казках, стали втіленням її материнських мрій, реалізували колір, слово та звук багатьох поколінь свого славного роду у професіях художника, барда, музиканта. Мужчини з її роду присвячували вірші своїм коханим і у 80-річному віці, а перші спроби творити починають у 5-річному, як онук.
Вона живе в оточенні чудових картин, прекрасної музики і … Любові. Зізнається, що їй цікаво все , бо це спроба пізнати себе. Вона вміє захоплюватися всім і допомагає іншим відчувати красу духмяних квітів і трав, мудрість і лагідність світу. Вона прагне жити у світі особливому і він стає саме таким. Переконана: якщо людина зуміє зберегти дитинне сприйняття життя, то їй буде легше жити, вона розумітиме життєві цінності по-іншому.
«Не забувай відчиняти вікно у казку. Воно у твоєму серці» - це позиція не казкарки, науковця, викладача, це позиція щасливої жінки.
Кандидат філологічних наук ( перекладознавство), доцент кафедри перекладу з англійської мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член правління Дитячого фонду України, автор збірок поезій «екс лібріс», марзо, 1994, ( Італія), «Зорі з нами», Чернівці 2001, численних публікацій у вітчизняних та зарубіжних часописах та альманахах, казок та віршів для дітей Наталія Анатоліївна Куконіна.

Лариса Куваєва
Вона живе між небом і землею, захоплюючись її неповторною красою, прагнучи побачити щось невловиме і передати це гостро-щемливе відчуття іншим, намагаючись творити прекрасне, аби цією тендітною, крихкою зброєю побороти сірість чиїхось буднів, ницість бажань, безликість мрій.
Їй судилося бути Мисткинею. Художником, який вміє бути вільним від умовностей світу, але який відчуває тепло землі і міцно стоїть на ній.
Ще з дитинства знала, що буде малювати. Фарби, пензль, мольберт, полотно – її однодумці. Вони відчувають її настрій, її вразливість і відкритість. Вони для неї – живі, продовження її єства.
Квіти на її полотнах дихають, пахнуть і тягнуться до сонця, як і її душа.
Вона є філософом-мандрівником. В реальності і у своїх відчуттях та мріях. Картини мандрують разом з нею. В їх мовчазному товаристві затишно не лише їй, а й тим, хто зміг осягнути зміст кольору і форми.
Вона міцно і глибоко корінням вросла у рідну землю на Буковині, куди любить повертатися із своїх мандрівок.
Ніде не живе довго. Їй імпонують, як зізнається сама, творчі міста, де можна свою душу наповнити прекрасним. Легко малюється у Чернівцях і Софії, Римі і Барселоні, в горах Буковини і на Алтаї.
Вона вдячна Всевишньому, що подарував їй саме таке життя. Весь час разом зі своєю половинкою – чоловіком. Весь час разом зі своїми 5 дітьми, які народилися в різних куточках світу і яких вважає даром Божим.
Вона звикла сама обирати стиль свого життя. Не рахує своїх років, приймає рішення і завжди залишається вірною своєму вибору.
Вона висока у леті своєї світлої душі і надзвичайно відкрита у своїй простій земній доброті. Відчувати в усьому невловиме – її кредо.
Художниця зі світовим ім’ям, поетеса, керівник експериментальної дитячої студії при обласному центрі естетичного виховання «Юність Буковини», мати 5 дітей, філософ за світосприйняттям і вільна людина Лариса Куваєва.

Олена Семенівна Заїчкова
Вона належить до невиправних оптимістів. Ніколи не нарікає на труднощі – вважає, що вони тимчасові. Ніколи не скиглить – переконана: треба діяти і досягати своєї мети. І в усьому бачить лише позитив.
Такою її виховали батьки, точніше – весь її славний рід, в якому поєдналися долі полтавських козаків та російських князів, людей гордих, сильних, мудрих та шляхетних.
Натхнення та життєву енергію черпає в історії свого роду, в своїй справі, якій служить віддано та чесно, а ще – в дітях, яким віддає свої знання, вміння та душу.
Ніколи не жалкувала, що обрала фах бібліотекаря, дитячого бібліотекаря. Ще навчаючись у Харківському інституті культури, під час практики, була для хлопчиків та дівчаток авторитетом.
На Буковині реалізувала себе як особистість. Творча, невгамовна, ініціативна, натхненна. З 1992 року очолює обласну бібліотеку для дітей. Для своїх колег є не просто мудрим керівником, а людиною, яка є джерелом ідей, цікавих починань. По праву вважається одним із ста найкращих дитячих бібліотекарів України.
Надзвичайно енергійна та життєрадісна поєднує у собі найкращі людські чесноти. Для чоловіка , дітей та онуків є найпершим другом і порадником.
Вміє цінувати кожну мить життя. Переконана, що вони (миті) даровані кожній людині для щастя і радості.
Бібліотекар з великої літери, ділова жінка, директор Чернівецької обласної бібліотеки для дітей, Заслужений працівник культури України Олена Семенівна Заїчкова.

Ксеня Гординська-Гапій
Вона живе по той бік океану. Але є правдивою українкою. Не лише за походженням. За покликом душі. Любов до батьківщини – в генах. Бо не ностальгію за Україною плекали батьки на американському континенті, а незгасиму любов до свого, рідного.
А ще – вона змалку знала, що є часточкою великої української родини. Саме ця родина – міцна, дружна, самодостатня – допомогла їй стати особистістю.
Не вважає себе якоюсь особливою. Зніяковіла, коли назвали її героїнею передачі. Зізнається, що боїться зовсім простих речей, прозаїчних та буденних. Та не боїться відповідальності за кожен свій крок, вчинок, слово. За фахом – вчителька. За покликанням душі – просвітитель.
Спілкування з людьми – це її захоплення і сутність душі. А ще – постійна робота над собою, прагнення пізнати світ і себе у цьому світі. Переконана, що навколо нас стільки цікавого, стільки незнаного, якому варто присвячувати свої дні.
Віддає себе родині, громаді і церкві. Пишається своїми дітьми: Лада – вперта оптимістка, котра ніколи не піддається життєвим випробуванням. Адам працює над собою і завдяки цьому здобуває не лише успіх в житті, а й повагу від людей. А Дора має сильну індивідуальність, яку важко захитати. Всі вони , як і мама, відчувають велику відповідальність за родину.
Вже майже 20 років працює при Українській Католицькій церкві святого Івана Хрестителя: не просто трудиться у канцелярії парафіяльного дому, а служить людям правдою і вірою. Не любить гучних фраз – віддає перевагу гарним справам.
В Україні знайшла свою вірну подругу, сестру за світосприйняттям поетесу Анну Дущак, з котрою спілкуються чи не щодня і відчувають одна одну на відстані.
Людина делікатна, інтелігентна та шляхетна. Самодостатня особистість, яка зізнається , що не встигне зробити все, що хотіла б і тому вибирає те, що найважливіше. Українка США Ксеня Гординська-Гапій.

Леся Воронюк
Вона – дитина своїх батьків, своєї землі і свого часу. Щира в усьому і завжди. В кожному своєму слові. В своїх стосунках з людьми. У своєму сприйнятті світу. У вмінні бачити в кожній людині світле і добре. Вона буває різною – весняною, зимовою, але не осінньою.
Щасливою відчуває себе лише тоді, коли працює і бачить результати своєї праці, коли відчуває, що написане нею комусь потрібне. Переконана, що потрібно самій торувати свій шлях у літературу. Вважає, що людина досягає всього завдяки оточуючим людям і подіям, які відбуваються в її житті. Каже, що часто чує – її мислення таке, наче вже у дорослої, старшої людини. Цієї мудрості її навчило спілкування з бабусею, батьками, книгами.
Її цивілізація – поєднання всіх світів – навчило відповідальності за кожне написане слово, бо вже не раз переконувалась – думки матеріальні. Не шукає спеціально героїв і сюжети своїх новел – вони зустрічаються на кожному кроці у житті.
Вона вміє поєднувати все – навчання в аспірантурі факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, роботу на телебаченні, де створює цікаві проекти, творчість. Переможець другого Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, лауреат міжнародних літературних премій «Гранослов»(2007) та імені Олеся Гончара (2007). Автор прозових збірок, молода письменниця, яка вважає, що творчість не що інше, як серце сонця, Леся Воронюк.

Галина Йосипівна Абрам`юк
Вона – тендітна зовні і делікатна душею. Належить до людей, котрі у похмурому грозовому небі вміють бачити не негоду, а провісника дощу, що несе благодать.
Народилася на Івано-Франківщині в родині педагогів, де все – взаємини між батьками, виховання доньок, спілкування з односельцями – базувалося на Любові, бо домінувала духовність.
Виросла з дідусевою молитвою, бабусиною колисковою, батьковими віршами і малюнками, маминими піснями і вишивками. Виховувалась серед краси і ще змалку навчилася творити цю красу – добру, світлу, щедру.
Ще школяркою представляла Україну на фольклорному конкурсі в Румунії, брала участь в різноманітних танцювальних фестивалях – бальні та народні танці – одне з її захоплень.
Фах вчителя обрала не випадково :віддавати – її життєве кредо, кредо педагога, людини, жінки, матері. 25 років на освітянській ниві. Тисячі дитячих душ, в яких зуміла запалити вогник доброти. Тисячі сердець, які відкрила для творчості. Біолог, який пише вірші, грає на бандурі, є ведучої мистецьких імпрез. Мати, котра зуміла передати синам любов до народної пісні, українського слова, рідної землі. Всі разом перемагали на пісенному конкурсі «Співає родина».
Цілеспрямована, працелюбна, відповідальна, невгамовна вона успішно поєднує вчительську діяльність, творчість і роботу керівника рекламної агенції «Добра реклама», яка спрямована на підтримку і вирішення освітянських проблем.
В ній поєднується незахищеність жінки, котра потребує ніжності, і сила жінки, котра вміє долати тернисту дорогу. Вона навчилася жити в гармонії із світом, знайшла джерело сили у любові.
Вона з радістю зустрічає кожен день, дарований Всевишнім, бо знає – щастя реальне, якщо у нього вірити. Прикрашає квітами кожний клаптик землі, зігріває теплом своєї душі тих, хто потребує уваги і співчуття.
Заступник директора з виховної роботи Чернівецької гімназії №5, вчитель-методист, «Відмінник освіти України, переможець другого і третьої етапу Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», керівник екологічних благодійних проектів.

Оксана Савчук
Вона, наче писанка. Самобутня, буковинська, справжня. Народжена кіцманською щедрою землею, мудрими і гарними душею людьми, які її, доню-перлинку, випросили у Бога.
Вона, наче пісня. Світла і чиста, правдива і щира. Бо виростала серед краси, в атмосфері любові.
Вона, наче квітка. Змалку бачила, як матуся вітається з кожною квіткою у саду її дитинства.
Її пісня – як ковток свіжої води з джерела. Вона МОЛИТЬСЯ піснею і голосом своїм торкається небес.
Там, серед свої талановитих земляків, ще в юні роки зрозуміла, що співати треба душею. Серцем відчула, що саме народна пісня є ЇЇ піснею. Торкаючись душею безцінних народних скарбів , усвідомила, що за кожною піснею стоїть людина. І завжди намагається ставитися до пісні як до живої – бережно і трепетно, як до найдорожчого.
За фахом – «актор драматичного театру, кіно» - розпочала свою трудову діяльність на студії «Укртелефільм» - знялась у головній ролі телевізійної стрічки «Любов моя та смуток – Буковина». Працювала на Чернівецькому державному телебаченні редактором і ведучою.
На 1 Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» була визнана кращою виконавицею пісень Володимира Івасюка. Відтоді пісня стала сенсом її життя, її єством, її теперішнім і майбутнім.
Доля подарувала їй щастя нести у люди пісню. Зізнається, що сцена і досі є для неї загадкою, великою відповідальністю і любов»ю.
Цю любов ділить зі своєю долею цимбалістом Іваном.
Її пісню знають і чекають в усьому світі. Вона має багато відзнак та нагород. У 2003 році дует «Писанка» отримав найвище визнання Української греко-католицької церкви медаль «Божої матері». Та найціннішим визнанням вважає любов людей.
Нагороджена орденом княгині Ольги. Найкоштовніша писанка Буковини. Заслужена артистка України Оксана Савчук.

Марина Львівна Лібанова
Вона вміє бути різною. Але частіше – непередбачуваною. Ще у шкільні роки відчула себе лідером, прагнула постійних змін і пошуку себе. Була капітаном спортивних команд, ведучою різноманітних вечорів – гуртувала навколо себе ровесників. Приваблювала не лише вмінням спілкуватися і принциповістю – тоді не кожен мав власну думку і її відстоював, приваблювала відчайдушним характером сміливої дівчини, для якої свобода – стиль життя.
Народилася не у Чернівцях, але стала справжньою чернівчанкою.
Журналісти стверджують, що в її характері на сто відсотків відчутний колорит Чернівців.
Зізнається, що ніколи не терпіла жодних рамок. Ні в чому. Пізнання світу починала із себе. Закінчила технічний вуз, потім – торгово-економічний, ще пізніше – факультет іноземних мов. Працювала на заводі, продавцем. Але знайшла себе, як стверджують ті, хто її знає, серед книг, які є для неї живими істотами. Не просто продавчиня – психолог, порадниця і… цікавий співрозмовник, який завжди має свою думку.
Її знають письменники і журналісти, музиканти і критики. До неї за порадою приходять юнаки і дівчата, які пізніше стають її друзями. Вона вміє спілкуватися з дорослими і дітьми. Своїми захопленнями запалює інших.
Вважає, що книжковий магазин, це маленька, але сильна держава, де панує її величність КНИГА. Не обмежується лише продажем, виписує популярні журнали, цікавиться сучасною літературою, їздить на книжкові форуми, організовує зустрічі з письменниками. Основною своєю діяльністю вважає прогресивне просвітництво. Вона волелюбна і відкрита душею, не терпить фальші, не боїться пересудів. Любить життя, спілкування, відчуває красу в усьому. Вимоглива до себе, вміє бачити свої недоліки і навіть жартувати над собою. Має свої уподобання, яким не зраджує. Цінує в людях креативність і щирість. Вміє захоплюватися талантом інших. Основним принципом життя вважає свободу – в усьому.
Енергія, вогонь, таємниця, краса, воля, шарм, пошук, нестримність – це вона. Директор магазину «Букініст» Марина Львівна Лібанова.

Героїня програми "Подіум її життя" Олена Глевська.



Неділя
17:30
Понедiлок - П'ятниця
07:00, 10:00, 13:00, 16:00, 19:00, 22:00,
Субота
17:30
Субота
18:25
Вівторок, Середа, Четвер
18:00
Міні-мікс (відеоархів)
Фейс-контроль (відеоархів)
Неділя
10:00
Щодня
20:45
2004 Всі права захищені. Інформація ЧДТРК є інтелектуальною власністю
телерадіокомпанії "Буковина". Посилання на першоджерело є обов`язковим.